Вершы беларускіх пісьменьнікаў / Versoj de belarusaj verkistoj

Зорка Венера ўзышла над зямлёю,
светлыя згадкi з сабой прывяла...
Помнiш, калi я спаткаўся з табою,
зорка Венера ўзышла.

З гэтай пары я пачаў углядацца
ў неба начное i зорку шукаў.
Цiхiм каханнем к табе разгарацца
з гэтай пары я пачаў.

Але расстацца нам час наступае
пэўна, ўжо доля такая у нас.
Моцна кахаў я цябе, дарагая,
але расстацца нам час.

Буду ў далёкім краю я нудзіцца,
ў сэрцы любоў затаіўшы сваю
кожную ночку на зорку дзівіцца
буду ў далёкім краю.

Глянь іншы раз на яе, – у расстанні
там з ёй зліём мы пагляды свае...
каб хоць на міг уваскрэсла каханне,
глянь іншы раз на яе...

Stelo Venus’ super tero aperis,
rememorigis pri fora tener’...
Kiam renkontis mi vin, same helis
stelo Venus’ super ter’.

De tiu temp’ kun fidel’ mi rigardas
noktan ĉielon, serĉante je l’ stel’.
Amo kvieta al vi flagre ardas
de tiu temp’ kun fidel’.

Tamen disigas nin sort’ kaj destino;
mi ne revidos vin, certe, ĝis mort’.
Firme mi amis vin, ho karulino,
tamen disigas nin sort’.

Sur malproksima teren’ mi sopiros,
amon kaŝinte en kor’ kun ĉagren’.
Ĉiuvespere la stelon admiros
sur malproksima teren’.

Vidu ĝin foje kun trista silento, –
niaj rigardoj kuniĝos en dist’...
Ke reviviĝu la am’ por momento,
vidu ĝin foje kun trist’...

Hele Venuso-steleto ascendis,
kaj rememoris mi tuj en kviet’:
kiam renkontis mi vin – lumon sendis
hele Venuso-stelet’.

Ĉiam de tiu momento kutime
serĉas mi nokte ĝin sur firmament’,
milde amante vin, flamas anime
ĉiam de tiu moment’.

Tamen disiĝas ni nun pro destino;
eble, forgesis pri ni la fortun’.
Amis fidele mi vin, karulino,
tamen disiĝas ni nun.

Triste mi en malproksimo suspiros,
kaŝos la amon mi en la anim’
kaj ĉiunokte la stelon admiros
triste mi en malproksim’.

Vidu ĝin foje kun ardo vespere –
tie kuniĝos ni per la rigard’...
Ke reviviĝu la am’ efemere,
Vidu ĝin foje kun ard’...

Не знайсці мне спакою ні цёмнаю ноччу, ні днём,
бо любоў мяне мучыць і паліць пякельным агнём.
Але ведама: каб, апаліўшыся, боль заглушыць,
трэба толькі да раны халоднай зямлі прылажыць.
Пэўна, прыйдзецца мне пахавацца ў сырую зямлю,
каб уцішыць мучэнні і тую забыць, што люблю.

Ne alportas kvieton la tago, nek nokta obskur’,
ja per flamo infera bruligas min am’ en tortur’.
Sed konatas ja: por ke mildiĝu dolor’ en brulvund’,
vi almetu malvarmon, plej bone konvenas la grund’.
Do pacigu min, tero humida, enprenu vi min
por estingi suferojn kaj revojn pri la amatin’.

Калісь глядзеў на сонца я,
мне сонца асляпіла вочы.
Ды што мне цемень вечнай ночы –
Калісь глядзеў на сонца я!
Няхай усе з мяне рагочуць,
адповедзь вось для іх мая:
Калісь глядзеў на сонца я,
мне сонца асляпіла вочы.

Rigardis foje mi al sun’,
nun la okuloj ne plu vidas.
Sed mi l’ eternan nokton spitas –
Rigardis foje mi al sun’!
Kaj, kvankam ĉiuj min priridas,
mi la respondon donas nun:
Rigardis foje mi al sun’,
nun la okuloj ne plu vidas.

У суботу Янка ехаў ля ракi,
Пад вярбой Алёна мыла ручнiкi.
"Пакажы, Алёна, броды земляку,
дзе тут пераехаць на канi раку?"
"Адчапiся, хлопец, едзь абы-куды,
не муцi мне толькi чыстае вады!"
У маркоце Янка галавой панiк,
упусцiла дзеўка беленькi ручнiк.
"Янка, мой саколiк, памажы хутчэй!
Бо плыве, знiкае ручнiчок з вачэй!"
"Любая Алёна, я ж вады баюсь!
Пацалуй спачатку — што як утаплюсь!"
Супынiўся гнеды пад вярбой густой.
Цалавала Янку Лена над ракой.
Стала цiха-цiха на усёй зямлi,
па рацэ далёка ручнiкi плылi...

Al rivero Janko rajdis en sabat’.
Vidis li Aljonan ĉe tolaĵlavad’.
"Diru do, Aljona, helpu en afer’,
kie eblas vadi rajde en river’?"
"Ne malhelpu, — ŝi nur diris kun koler’.
"Vi ne malpurigu akvon en river’!"
Janko sian kapon klinis pro ĉagren’,
ve, subite falis tuk’ el manoj, jen!
"Janko, ho karulo, helpu do al mi!
Mi ellasis tukon, jen-jen naĝas ĝi!"
"Mi en akvo dronos, mia karulin’!
Antaŭ mia morto do ekkisu min!"
La ĉevalo staras sub salik’ ĉe l’ bord’,
kaj la knabon kisas la knabin’ kun fort’.
Regas nun silento, batas nur la kor’,
Naĝas en rivero blankaj tukoj for...